Модуль «Методи виховної роботи»

1.  Основні поняття та терміни                                                         3

2.  Опорний конспект                                                                             3

а) класифікація методів виховання                                  3

б) характеристика методів виховання                           4

3.  Семінарське заняття                                                                      15

4.  Завдання та запитання для самостійної роботи студентів 15

5.  Практичне заняття                                                                       16

6.  Практичні завдання                                                                        17

а) педагогічні ситуації                                                       17

7.  Завдання для самостійної роботи студентів                            20

8.  Основна та додаткова література до теми «Методи виховної роботи»                                                                                              21

9.  Тестові завдання (варіант 1)                                                          22

10.          Трирівневі тестові завдання                                                     23

Додаток 1.

Знайомимося з практичним досвідом А.С. Макаренка             25

Додаток 2.

Педагогічні задачі «Зробіть свій вибір»                                        28

Додаток 3.

Класифікація методів виховання (За М.І. Болдирєвим)            31

Додаток 4.

Структура процесу самовиховання                                              32

Додаток 5.

Критерії оцінки вихованості учнів                                               33

Метод виховання – це інструмент

впливу педагога на особистість вихованця,

інструмент дотику до особистості.

А.С. Макаренко

Тема: МЕТОДИ ВИХОВАННЯ

         Основні поняття та терміни: метод, метод виховання, прийом виховання, засіб виховання, методи формування свідомості, свідомість, підсвідомість, методи організації діяльності і поведінки, методи стимулювання діяльності і поведінки, методи самовиховання, самовиховання, контроль, корекція.

Опорний конспект з теми:

«МЕТОДИ ВИХОВАННЯ»

Під методами виховання розуміють способи взаємопов’язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування в останніх поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки.

Прийом виховання — це своєрідна частина, деталь методу виховання, необхідна для більш ефективного застосування методу в умовах конкретної ситуації.

Засоби виховання — вид суспільної діяльності, який може вплинути на особистість у певному напрямку;

Засоби виховання — надбання матеріальної та духовної культури (художня, наукова література, радіо, телебачення, інтернет, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва та ін.), форми і види виховної роботи (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортивна діяльність), які радіюють під час використання певного методу.

Класифікація методів виховання — це їх групування за певними ознаками, встановлення між групами зв’язків.

Одна з класифікацій методів виховання:

 методи формування суспільної свідомості вихованця (методи впливу на свідомість та підсвідомість вихованців);

 методи організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки (охарактеризовані в третій групі методів виховання);

 методи стимулювання поведінки і діяльності вихованців (охарактеризовані в четвертій групі методів виховання);

 методи самовиховання (охарактеризовані в п’ятій групі методів виховання);

 методи контролю і аналізу ефективності виховного процесу (охарактеризовані в шостій групі методів виховання).

Характеристика методів виховання

    Перша група методів виховання включає методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю учнів з метою формування у них поглядів і переконань.

До цієї групи належать такі методи:

а) словесна підгрупа: бесіда, переконування, лекція, диспут;

б) метод прикладу.

Бесіда – спосіб взаємодії вихователя і вихованців за допомогою системи питань і відповідей, який спрямований на формування поглядів, переконань та ідеалів.

Умови ефективності проведення бесіди:

1)                   обґрунтування вчителем теми як життєво важливої, а не надуманої;

2)                   формулювання запитань, які спонукали б до розмови;

3)                   спрямування розмови в правильному напрямку;

4)                   залучення учнів до оцінки подій, вчинків, явищ суспільного життя і на цій основі формування у них ставлення до навколишньої дійсності, до своїх громадських і моральних обов’язків;

5)                   підсумки бесіди, формування на їх основі раціонального вирішення проблеми, яка обговорюється, прийняття конкретної програми дій для закріплення прийнятої в результаті бесіди норми.

 Фронтальна бесіда (колективна) - спосіб взаємодії з класом. Тематика її спрямована на: політичне виховання; моральне виховання, правове виховання, статеве виховання, естетичне виховання, екологічне виховання та інші.

 Індивідуальна бесіда - спосіб взаємодії з окремим учнем, її треба проводити так, щоб ніхто не заважав. При цьому важливо підібрати такий психічний стан учня, щоб він був здатний на відвертість. Бесіду треба проводити за наперед наміченим планом, важливо, щоб учень не тільки усвідомив зміст моральних сентенцій, які доводять до його свідомості, а й переживав його. З цією метою доцільно використовувати переконливі приклади. Доцільно вияснити причини порушення, мотиви негативного вчинку, правильно визначити міру педагогічного впливу.

Лекція – вихователь в словесній формі розкриває сутність певних явищ, понять, положень, які перебувають між собою в логічному зв’язку, об’єднані загальною темою.

Вимоги до лекції:

 композиційна побудова лекції;

 переконливість доказів і аргументів;

 жива, емоційна мова вчителя, власна оцінка подій, фактів, явищ;

 використання різних прийомів для підтримання уваги учнів.

Види лекцій за характером

 Епізодичні — дає по суті закінчене уявлення про якесь одне питання чи проблему, належить до певного тематичного циклу або кінолекторію, і використовується в середніх і старших класах. Їй повинні бути характерні: науковість, повнота, точність викладу, доступність термінології, насиченість новою інформацією, емоційність мови тощо.

 Цикл лекцій — це група лекцій присвячених одній проблемі. Обсяг такого циклу залежить від характеру самої проблеми, складу слухачів, конкретних умов і можливостей. Важливе значення має наповнення лекцій цікавим змістом, висвітлення в лекції тих моментів, які для учнів даної школи є найбільш суттєвими і актуальними.

Диспут - метод формування свідомості особистості, який передбачає вільний, живий обмін думками, колективне обговорення суперечливих, хвилюючих учнів питань.

Тематику диспутів підбирають з таким розрахунком, щоб спонукати учнів до роздумів про мету життя, про справжнє щастя, про обов’язок людини перед суспільством.

Для диспуту важливо:

 підбір цікавих для школярів тем диспутів, які б хвилювали, спонукали їх до відвертої розмови;

 вміле ведення дискусії, зіткнення різних думок, поглядів;

 відвертість — до кінця, ніяких замовчувань і заборон;

 вміння сперечатись, не ображаючи опонентів;

 на диспуті важливо досягти не певних і кінцевих рішень, а домогтися аналізу школярами понять, вміння захищати свої погляди, переконувати в них інших людей.

Приклад – ознайомлення вихованців з позитивним зразком, еталоном для наслідування.

Особливості використання методу прикладу:

 врахування специфіки наслідування прикладу різними віковими групами;

 етапність наслідування (на першому етапі на основі сприймання конкретного прикладу виникає суб’єктивний образ цього прикладу, бажання наслідувати його; на другому —діє зв’язок між прикладом для наслідування і поведінкою вихованця, на третьому — здійснюється синтез наслідувальних та самостійних дій і вчинків);

 різноманітність джерел для наслідування (товариші, батьки, вчителі, літературні герої);

використання негативного прикладу у вихованні.

Виховні функції прикладу різні:

 він може служити педагогу для конкретизації того чи іншого теоретичного положення; на прикладі можна довести істинність певної моральної норми; приклад є переконливим аргументом;

 приклад може спонукати до певного типу поведінки. Особливість виховного впливу прикладу полягає в тому, що він діє своєю наочністю і конкретністю. Чим ближчий і зрозуміліший учневі приклад, тим більша його виховна сила.

Об’єктами для позитивного прикладу є: історичні постаті; позитивні герої художніх творів, кінофільмів; батьки; вчителі; кращі учні, друзі..

При використанні методів цієї групи необхідно:

 під час формування конкретних світоглядних понять, поглядів і переконань враховувати ту "базу", яка вже сформована у вихованців;

 у процесі переконання впливати не тільки на розум, а й на емоційну сферу вихованців;

 враховувати переконаність самого педагога;

 наводити дітям приклади, близькі і зрозумілі їм;

 домогтися, щоб учні не тільки зрозуміли вихователя, а й погодились з ним.

       Друга група методів виховання передбачає вплив на підсвідомість вихованця з метою формування у нього поглядів, переконань, ідеалів.

До цієї групи належать такі методи:

а) педагогічно доцільна самопрезентація;

б) навіювання.

Педагогічно доцільна самопрезентація – намагання вихователя вплинути на формування в учнів позитивного враження про нього.

Особливості:

 формується авторитет вчителя;

 вчитель викликає позитивне ставлення до себе: довіру, симпатію, повагу;

 само презентація здійснюється у процесу взаємодії з учнями.

Стратегії самопрезентації:

w продуктивні (позитивна – показ себе у позитивному світлі: описування себе, своїх здібностей, талантів; своєї готовності на значні жертви заради учнів);

w непродуктивні (негативна – створення враження про власну слабкість і безпомічність з метою викликати жалість у учнів).

Загальні вимоги до самопрезентації вчителя:

 виявляти зацікавленість, доброзичливість, чуйне ставлення до учнів, готовність зрозуміти їхню точку зору;

 професійна компетентність вчителя, ґрунтовність його знань, уміння викладати навчальні предмети, ерудованість;

 поєднання поваги до учня з справедливою вимогливістю, єдність вимог;

 оптимальна соціально – психологічна дистанція між учителем та учнями.

Навіювання – безпосередній вплив на особистість (її емоційний стан, установки), який зумовлює некритичне і несвідоме засвоєння нею певних поглядів чи виконання дій.

Види:

 пряме (команда, наказ, настанова);

 непряме (натяк, опис – не в наказовій формі).

Ефективність навіювання залежить від:

      особливостей вихователя (авторитет, привабливість, зовнішній вигляд, інтонація, міміка);

      особливостей вихованця (вік, стать, критичність, особливості мислення тощо);

      умов та особливостей виховного впливу (місце, кількість учнів, психологічна атмосфера, час тощо).

       Третя група методів виховання передбачає організацію різноманітної діяльності вихованців і формування на цій основі досвіду суспільної поведінки.

До цієї групи належать такі методи:

а) педагогічна вимога;

б) громадська думка;

в) вправа;

г) привчання;

ґ) доручення;

д) гра;

є) створення виховуючих ситуацій та ін..

Педагогічна вимога - педагогічний вплив на свідомість вихованця з метою спонукати його до позитивної діяльності або гальмування його дій і вчинків, якщо вони мають негативний характер.

Вимога впливає не тільки на свідомість учнів, а й активізує їх вольові якості, перебудовує мотиваційну і почуттєву сферу діяльності в позитивному напрямку, сприяючи цим самим виробленню позитивних навичок і звичок поведінки.

Вимога повинна бути:

  доцільною;                                              зрозумілою;

  посильною;                                             справедливою;

  короткою;                                              чіткою;

 систематичною;                                    послідовною;

 визначеною (де, в якому обсязі, до якого часу, якими засобами і кому саме треба виконати).

Педагогічна вимога має випереджувати розвиток особистості.

Форми пред’явлення вимоги:

 пряма – чітко визначене завдання;

 опосередкована.

Опосередковані вимоги можна розділити на три групи.

Перша група - виражає позитивне ставлення педагога до вихованця (прохання, довір’я, схвалення). Першу групу опосередкованих вимог можна назвати позитивними, другу — нейтральними, третю — негативними.

Друга група — не виявляє чіткого ставлення вихователя до дітей, але базується на вже існуючому ставленні вихованця до стимульованої діяльності (порада, натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі).

Третя група демонструє негативне ставлення педагога до діяльності вихованця, до прояву тих чи інших його моральних якостей (осуд, вияв недовір’я і погрози).

Види опосередкованих вимог за формою постановки:

 прохання: пред’являється тоді, коли між педагогом і учнями встановилися хороші взаємини, довір’я і взаємна повага, коли вихованцю здається, що він виконує прохання за власним бажанням;

 довір’я: застосовується у вигляді різного типу доручень, які викликають у вихованця переживання почуття поваги до нього з боку педагога, думкою якого він дорожить;

 схвалення: використовується в тих випадках, коли учень домігся певних успіхів, а похвала педагога спонукає його до поліпшення діяльності, сприяє появі почуття задоволення результатами цієї діяльності, почуття власної гідності.

 натяку: застосовується в основному тоді, коли для одержання бажаного результату потрібен незначний виховний вплив (жарт, докір, погляд або жест);

 умови: ставиться учням тоді, коли для виконання бажаної для них діяльності їм необхідно спочатку зробити щось інше (покращили навчання — займатимешся в оркестрі);

 недовір’я: полягає в тому, що педагог усуває учня від виконання певного виду діяльності, тому що останній не виконав або погано виконав свої обов’язки;

 осуду: полягає в негативній оцінці педагогом конкретних дій і вчинків учня та розрахована на гальмування небажаних вчинків і стимулювання позитивних (виражатися докором, закидом або проявом гніву чи обурення);

 погроза - різка форма вимоги, має бути обґрунтованою, а невиконання вимог повинно привести до реалізації погрози до кінця.

Громадська думка - це колективна вимога, виконання якої забезпечує засвоєння певних форм та способів поведінки вихованцем, соціального досвіду.

Громадська думка повинна:

 виступати як колективна вимога (активу, класу);

 формуватися "наперед", не чекаючи прояву негативного явища, мати попереджувальний характер;

 бути спрямованою на тих, хто з нею рахується;

 обережно використовуватися щодо учнів підвищеної емоційності;

 не тільки критикувати, а й показати вихід із становища.

Керування громадською думкою у класному колективі здійснюється через такі канали:

  педагоги — учнівський колектив — громадська думка;

  педагогічний колектив (учитель) — орган самоврядування — громадська думка;

 педагогічний колектив (учитель) — учнівський актив (офіційні і неофіційні наради) — громадська думка;

 педагогічний колектив (учитель) — мікрогрупа (в класі) — громадська думка;

 педагогічний колектив (учитель) — батьки — громадська думка.

Шляхи формування громадської думки:

    забезпечення єдиних педагогічних вимог до учнів;

    наявність чіткої системи учнівського самоврядування;

    робота з учнівським активом;

    організація спільної громадської діяльності колективу учнів;

    оцінка різних явищ громадського і культурного життя країни;

    аналіз життя і діяльності школярів у світлі моральних норм;

    стимулювання учнів до висловлення власної думки;

    колективний аналіз конфліктних ситуацій і їх вирішення;

    привчання учнів критично самостійно оцінювати думки і явища, аргументовано відстоювати свою думку.

Етапи формування громадської думки:

    виявлення і вивчення індивідуальних думок — вироблення правильних остаточних суджень;

    узагальнення і об’єднання думок;

    матеріалізація сформованої громадської думки в цілеспрямовану діяльність і творчість колективу.

Вправи як метод виховання полягають у поступовій організації таких умов, в яких учень виконує певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки.

Загальні вимоги до використання вправ

 обґрунтування необхідності вправляння;

 доступність вправ;

 їх систематичність;

достатня кількість вправ для формування певних навичок і вмінь поведінки;

 різноманітність.

Не можна придумати наперед вправи, які можна було б рекомендувати педагогу на всі випадки життя. Тут потрібен вдумливий підхід, творчість і майстерність вихователя.

Привчання – це спосіб багаторазового виконання певних дій, діяльності з метою їх засвоєння та використання.

Вимоги при використанні привчання можна розподілити на групи:

 привчання і вікові особливості вихованців;

 привчання і регламент життя і діяльності учнів:

 режим: точність, доцільність, загальність, визначеність. ін.;

 місце контролю у привчанні.

Доручення – визначення завдання для вихованця по виконанню певних дій чи вчинків, метою яких є вправляння учня в позитивних діях і вчинках.

Умови ефективності доручення:

 посильність для учня. Нескладне завдання виховує самовпевненість, непосильне — підриває віру в свої сили і можливості.

 визначити педагогом саме доручення;

 навчити учня його виконувати;

 допомогти йому довести справу до кінця;

 різноманітність;

 ускладнювати за змістом і методикою його виконання;

 організація контролю за його виконанням;

 індивідуальний характер доручення;

 доручень повинно оцінюватись.

Види доручень:

 постійні (доцільно давати тим учням, які вже мають необхідний досвід їх виконання, а також розвинене почуття відповідальності);

 тимчасові;

 епізодичні.

Гра – імітація, умовне відтворення силами вихованців реальних життєвих ситуацій через активну діяльність – гру (в школі найбільш характерна для учнів початкових класів).

Значення гри:

 учень пізнає світ, себе;

 формуються різні способи поведінки;

 планувати власну поведінку та іншого;

 розвивається уміння контролювати свої вчинки, дії;

 формуються уміння і навички спілкування;

 гра привчає до співробітництва і партнерства;

 запобігання у вихованців шкідливих звичок, які виникають під впливом однолітків тощо.

Види ігор (за змістом, формою, рівнем активності учнів, їх кількості):  інтелектуальні;   спортивні;   морально-етичні;   естетичні;   сюжетно-рольові;   народні;   розвиваючі;   творчі;   масові;  групові;   парні.

Створення виховуючих ситуацій – це спеціальна організація обставин, які стимулюють виявлення та розвиток у вихованців певних якостей, переконань, ціннісних орієнтацій.

Вимоги до створення виховуючих ситуацій:

 визначення педагогом умов, необхідних для здійснення задуманого;

 продумування вихователем своїх дій і поведінки в новій ситуації;

 виникнення в учнів нових почуттів, породжених новою педагогічною ситуацією, які стають основою виникнення нових думок, мотивів поведінки і подолання власних недоліків.

Види виховуючи ситуацій:

 природні – використання вчителем з виховно. метою ситуацій, які періодично виникають у житті вихованців;

 штучні – спеціально створені, змодельовані вчителем ситуації, які характерні для життя дітей.

                                      Типи виховуючи ситуацій (авансування довіри, вільного вибору, невимушеної примусовості та ін.):

 ситуації конфлікту – використання конфліктних ситуацій, що виникають (в окремих випадках спеціально створені) з метою спонукання до бажаної поведінки або усунення небажаної;

 ситуації успіху – це цілеспрямована організація вихователем умов, які забезпечують досягнення вихованцем успіху в певній діяльності як механізму для його розвитку.

    Четверта група методів виконує функції регулювання, коригування і стимулювання поведінки і діяльності вихованців.

До цієї групи належать такі методи:

а) змагання;

б) заохочення;

в) покарання;

г) «вибух» (А.С. Макаренко).

Змагання – спосіб, в основі якого лежить спеціально створена ситуація здорового суперництва, що забезпечує спонукання вихованців до бажаних дій, способів поведінки.

Особливості змагання як методу виховання:

 імпонує бажанню дітей і підлітків до здорового суперництва, самоутвердження;

 колективне й індивідуальне змагання;

 знання учнями його умов і регулярне підбиття підсумків змагання:

 залучення учнів до обліку ходу змагання і підбиття підсумків;

гласність змагання; наочне оформлення його ходу і результатів;

матеріальне і моральне стимулювання.

Заохочення — це схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до їх повторення. Види заохочень у школі:

 подяка директора школи (за наказом);

 вміщення портрета на дошці відмінників навчання;

 нагородження грамотою, цінним подарунком золотою чи срібною медаллю після закінчення школи.

Покарання — несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в майбутньому.

Покарання, як і заохочення, повинні використовуватися тільки як виховний засіб.

Види покарань до порушників правил поведінки, дисципліни, режиму праці:

 догана за наказом директора школи;

 усне зауваження (директора, його заступників, вчителя, класного керівника);

 зауваження у щоденнику та ін..

Умовно їх можна поділити на:

 пов’язані з накладенням додаткових обов’язків;

 пов’язані з позбавленням або обмеженням певних прав;

 пов’язані з вираженням морального осуду.

У кожній групі є конкретні форми покарання, які можна звести до таких:

 покарання, що здійснюються за логікою "природних наслідків" (Ж.-Ж. Руссо);

 традиційні покарання;

 покарання-експромт.

Умови ефективності застосовування покарання:

 щоб воно викликало в учня переживання, почуття вини;

 збуджувало докори совісті і прагнення змінити поведінку;

 підвищувало в учня почуття відповідальності за свою поведінку;

 зміцнювало його дисциплінованість, несприйнятливість до негативного, здатність протистояти негідним бажанням.

Вимоги до використання заохочень і покарань:

     мають бути справедливими, враховувати міру вчинку;

     не повинні бути частими;

    використовуватися в міру їх зростання, від найменшого до найбільшого;

     мати гуманний характер, не повинні ображати людську гідність.

«Вибух» - спосіб особливого (нестандартного, неочікуваного) впливу вихователя на вихованця, який спрямований на перебудову, гальмування або усунення небажаних дій, вчинків, поведінки вихованця.

    П’ята група методів - методи самовиховання, які передбачають цілеспрямовану, планомірну, усвідомлену роботу вихованця над удосконаленням власних рис, якостей, форм та способів поведінки.

До цієї групи належать такі методи:

а) самоконтроль – регулярне фіксування своєї поведінки з метою виявлення нових якостей характеру і боротьби з недоліками;

б) самооцінка – зваження та оцінка своїх можливостей, погляд на себе з боку, що дозволяє дати об’єктивну характеристику розвитку окремих якостей особистості та особистості в цілому;

в) самозобов’язання – перелік добровільних завдань самому собі на певний період часу (обіцянка);

г) самозвіт – звіт про власну роботу перед іншими та ін..

Умови ефективності використання методів самовиховання:

бажання, прагнення до самовдосконалення самого учня;

підготовка учня:

     -        моральна;

     -        психологічна;

     -        теоретична;

роль сім’ї;

охоплювати різні сфери діяльності та розвитку учня (інтелектуальну, моральну, естетичну, правову ін.);

стимулювання:

     -        зовнішнє (суспільство, сім’я);

     -        внутрішнє (духовні, матеріальні потреби, цінності, інтереси);

наступність, планомірність, послідовність.

роль учителя (підготовка, програмування, підбір методів тощо).

    Шоста група методів — методи контролю і аналізу ефективності виховного процесу.

До цієї групи належать такі методи:

а) педагогічне спостереження;

б) бесіда, опитування (анкетне, усне);

в) аналіз результатів громадсько корисної роботи;

г) виконання доручень;

ґ) створення ситуацій для вивчення поведінки вихованців.

Умови оптимального вибору методів виховання:

     має органічно пов’язуватись з метою, яка стоїть перед школою, вчителем;

     не універсалізувати якийсь із них, має бути система методів;

     вибір методу диктується конкретними завданнями і змістом виховного заходу;

     залежить від конкретних умов, в яких здійснюється виховний вплив;

     враховуються індивідуальні і вікові особливості учнів;

     динаміка, зрілість, організованість колективу;

     органічний зв’язок методу впливу і особистості вихователя.